Головна | Реєстрація | Вхід | RSSСубота, 17.11.2018, 17:42

Меню сайту
Пошук
Наше опитування
Яка повинна бути учбова неділя
Всього відповідей: 1504
Галерея
Головна » 2010 » Вересень » 23 » Світ очима гімназистів
16:35
Світ очима гімназистів
Світ очима гімназистів
Друкований орган гімназії міжнародних відносин      № 3 вересень 2010р.
 
Молодіжний проект
 

   У травні 2010 р. між керівниками гімназії міжнародних відносин № 323 м. Києва та Гімназії №2 м. В’єпж (Польща) було підписано Угоду про порозуміння та співпрацю. Сторони Угоди домовились прикласти взаємних зусиль по реалізації міжнародного культурологічного проекту. Метою майбутнього українсько – польського молодіжного проекту передбачалось познайомити учнів обох країн з культурою сусідніх слов’янських народів, їхніми звичаями та обрядами.

   Завдяки зусиллям директора польської гімназії пана Вєслава Якубєца було знайдено поважних спонсорів на теренах Польської Республіки, яких переконали в доцільності такого проекту. Наші польські партнери переконали установи та організації своєї країни в тому, що спілкування учнів сусідніх країн принесе користь українським та польським дітям. Дітям країн, які на протязі багатьох сторіч нанесли своїм народам-сусідам незчисленних образ та горя. А ці образи подекуди досі про себе нагадують.
   Тож, для того, аби молоді поляки та українці ніколи не йшли шляхом ворожнечі, та зробили все можливе та неможливе, щоби скоріше загоїлися рани та забулись образи прадідів і було розпочато підготовку до реалізації цього проекту. Невеликого за тривалістю та великого за значенням.
   З нашої сторони було визначено гідних учнів, які могли б показати наш український рівень вихованості та   знань. Звісно, що високий рівень. Так з’явилась група з 8 хлопців та 10 дівчат 8 - 10 класу. Діти під час цьогорічних літніх канікул, незважаючи на шалену спеку, взялись за вивчення комп’ютерних програм.
Програми потрібні були стати в нагоді при побудові цифрових презентацій. Учні вивчали, як домашнє завдання, українські та польські пісні. Тому, що їхали вони не тільки на екскурсію, а a працювати.
   Проектом було передбачено не просто прослуховування того, що розповідатиме гід, а й уважне спостереження за побутом мешканців, за станом навколишньої природи та архітектурних особливостей того чи іншого регіону сусідньої країни. Після кожного етапу проекту було передбачено виконання особливих завдань, які, між іншим, були підготовлені професорами Університету м. Кракова. Забігаючи наперед, скажемо, що запитання і завдання потребували досить-таки гарних знань. І не так вже легко було дати правильні відповіді та належним чином проявити свої здібності.
   1 вересня 2010 року – в перший день нового учбового року – було розпочато реалізацію польсько – українського молодіжного культурологічного проекту під назвою «Пізнаємо культуру сусідів».
Пізно вночі українська делегація зайняла свої місця в поїзді, який вирушав до Львова. Батьки зі сльозами на очах (ох вже ці батьки!) провели своїх дітей, побажавши їм щасливої дороги. Залишившись без батьків, учні змінились на очах. Вони стали зібраними та серйозними. Вони, допомагаючи старший молодшому, готували ліжка та вкладались спати.
   Вранці всі прокинулись вже на під’їзді до славетного міста, яке всіх зачаровує своїм незрівнянним шармом. Незважаючи на дощ, який добряче заважав милуватись містом Лева, учні побачили багато цікавого, завдяки місцевому екскурсоводу, яка із захватом розповіла про те, що таке є насправді Львів та хто такі Львів’яни.
Обід українська делегація скуштувала в технікумі готельного господарства. Цей обід приготували учні, які мали майже стільки ж років, як і переважна більшість делегації киян, і гості-гімназисти з подивом сприймали, наскільки смачними були ті страви. Зала ресторану – так-так, це можна легко назвати рестораном за її вишуканість – була прикрашена також руками учнів технікуму. І обслуговування майбутніми професіоналами було виконано на вищому рівні. Хоча, чому майбутніми? Вони, як переконались делегати, вже були справжніми професіоналами – і кухарі, і декоратори, і офіціанти…
   Прийшов час відправлятись через кордон до Кракова. З Львівського автовокзалу група київських школярів попрямувала то державного кордону, перетин якого запам’ятався своєю серйозністю найвищого ступеню.
Польські прикордонники також не виказували схильності до жартів. Хоча ніхто і не наважувався жартувати: всі були насправді дуже стомлені. Адже все відбувалось далеко за північ, і дуже хотілось спати як дітям, так і дорослим членам делегації.
   Ледь автобус рушив по території Польщі, як усі пасажири піддались чарам Морфея – справжнього бога сну.
Ранок зустрів нас неподалік міста Краків. Автобус рухався швидко і впевнено по чудових шляхах європейської Польщі. Ця швидкість породжувала бажання швидше підвестись на повний зріст і піти навпростець – так затекли ноги від довгого сидіння в автобусному кріслі. Але чудові та чисті краєвиди врівноважували бажання вирватись на свободу.
   Краків зустрів нас величезною чередою автомобілів, які не дозволяли просуватись по місту. Потрошку – потрошку, і ми, нарешті вітаємось з нашими польськими друзями. Це двоє вихователів, які на іншому автобусі приїхали нам на зустріч. Кияни розташували багаж в автобусі наших товаришів і пішли до центру міста, милуючись будівлями та краєвидами цього стародавнього і не по-нашому гарного міста. Заступник польського директора пан Матей розповідав нам про Краків не гірше будь-якого гіда. Його українсько – російсько – польська вимова зачаровувала і викликала почуття поваги і цікавості у дітей. Вони чули слова абсолютно зрозумілі, але вимовлені незвично для нашого вуха. То був для декого, можливо, перший подібний досвід спілкування зі справжнім іноземцем.
   Учні ставили запитання. Пан Матей бачив зацікавленість і відповідав із задоволенням. Він багато цікавого хотів розповісти про це чудове місто. Українська делегація таки дійсно була приголомшена красою цього міста.
   Після обіду в милесенькому краківському ресторанчику учні в супроводі своїх вихователів пішли до автобуса, який чекав неподалік. Але пан Матей вирішив показати ще кілька цікавинок Кракова і всі пройшлись чималенько цим великим польським містом, милуючись краєвидами.
   Освенцім. Ми дуже багато чули про це місце. Але те, що ми побачили, все одно вразило і приголомшило всіх. Таке неможливо описати словами. Чому? Просто тому, що жодне слово не відтворює того жаху, який відчуває кожна порядна людина, яка бачить перед собою, наприклад, купу дитячого взуття на фоні фотографій цих дітей. Дивлячись в їхні очі, що не плачуть, ти ніби чуєш їхні думки. І ось вже у тебе самого на очах виступають сльози.
   А волосся, що зрізане у жінок. І поруч тканина, яку вироблено із цього волосся. А на фото поруч - величезні тюки такої тканини… Кожна зала відкриває нам приклад тієї прірви, в якій враз опинилась людська гідність, цивілізація, мораль разом з усіма філософськими термінами та науковими досягненнями людських поколінь.
   Кияни разом з екскурсантами різних націй тут доторкнулись до Вічності. Доторкнулись і обпеклись, побачивши власними очима і відчувши прямо перед собою ту крайню межу, нижче за яку немає вже геть нічого…
   Від імені київської делегації кілька гімназистів поклали квіти на тому місці, де відбувались екзекуції в цьому таборі і біля невеличкого пам’ятника, віддавши данину пам’яті тим, хто був там закатований нізащо.
   А згодом автобус відвіз принишклих учнів прямісінько до міста Живець, яке розташоване поруч із чеським кордоном. Кажучи іншими словами, кияни опинились на півдні країни, про яку вони вже дещо дізнались і яку ще мали для себе відкривати.
   Коли учням сказали, що жити вони будуть в інтернаті, вони засмутились не на-жарт. З свого невеличкого досвіду вони уявляли занедбані будівлі та худих від голоду дітей з сумними очима в латаному-перелатаному одязі, де про комфорт мріяти просто неможливо. Вихователі відповідали їм стримано. Вони і самі не знали, насправді, на що очікувати.
   А умови, в яких всі опинились неможливо назвати нашим словам «інтернат». То виявився, за нашими стандартами, справжній готель. Охайна вітальня, коридори в чудовому стані з нерозбитим кахлем. У кожній кімнаті був душ та туалет. Щодо ліжок, їх було від 2 до 4 у кімнаті. І вони були в дуже гарному і охайному стані. Цей євро-інтернат належав сільськогосподарському технікуму. Такі умови не могли розчарувати нікого і сподобались всім – і дітям, і дорослим.
   Саме тут ми вперше на польській землі побачили нашого шановного пана Вєслава - директора польської гімназії. Він нас всіх радо привітав. Адже ми з ним були вже знайомі: коли він приїжджав в травні до нашої гімназії і розказував про своїх вихованців, він щиро запрошував наших гімназистів у гості.
   Наступного ранку в українських вишиванках делегація київської гімназії поїхала на побачення зі своїми майбутніми партнерами-учнями до польської гімназії у невеличке містечко В’єпж.
   Це була субота, але в залі було повно народу. Всім було цікаво побачити гостей, які приїхали здалеку на їх запрошення.
   На вході польські діти грали та виспівували вітальних народних пісень. Одягнені вони були також в народні костюми. Всі присутні відчули себе в оточенні яскравих барв, як на справжньому святі. Настрій у поляків та українців був чудовий. Гостям показали гімназію і можна було почути українських дітей, які по-світлому заздрили своїм польським одноліткам.
   Польська гімназія нараховує не більше 200 учнів, але адміністрація учбового закладу і містечка робить все для того, щоби гімназія була кращою з кращих.
   Свідотством було те будівництво, яке розгорнулось на кошти, що їх було виділено Європейським союзом. Будуються кілька кортів для тенісу, майданчики для різноманітних ігор з м’ячем, амфітеатр, місця для комфортного відпочинку дітей на перервах. І все це на фоні мальовничих гір, що здалеку здаються невеличкими. Простір. Чудове чисте повітря. Ну що ще треба для відпочинку та оздоровлення?
   Неподалік інтернату знаходиться невеликий цвинтар, на якому поховано радянських солдатів, які загинули в боях за визволення цих країв від фашистів. Кладовище від нещодавна стоїть зачиненим та обнесеним високим парканом. Це не в традиціях тутешніх мешканців. Але вони вдались до цих заходів після набігу (по іншому не скажеш) кількох дикунів, кілька могил тих, хто віддав своє життя на чужині за визволення Європи від фашизму.
   Те, що кладовище виявилось зачиненим, завадило українцям покласти квіти на могили наших воїнів. Але гімназисти разом із польськими друзями, які допомогли знайти цей військовий цвинтар, віддали шану полеглим святою хвилиною мовчання.
   Позаду інтернату розташовані стайні для коней та майданчик для вигулу коней. Щоби тварини не втекли з пасовиська, майданчик має огорожу зі стрічки що має невеличку напругу.
   Прогулянка біля цих вишуканих та граціозних створінь принесла насолоду та задоволення гостям з Києва.
   У спортивній залі інтернату на українських гімназистів чекали їхні польські партнери. Вони кинули виклик своїм товаришам і запропонували помірятись силами на спортивному майданчику. Запропоновано було зіграти у волейбол. Чесно кажучи, наші не були готові до такого розвитку подій і почали (особливо дівчатка) задкувати. Але здоровий глузд взяв гору і поєдинок розпочався. Наші дівчата з гордовито піднятою головою програли геть чисто одразу. Але хлопці відстояли спортивну честь Києва та України і зуміли примусити себе поважати.
   Потім запропоновано було зіграти в гру, яку польські друзі називають «2 вогні». Це виявилась гра, відома у нас як «арт-бол». Для тих, хто не знає її, пояснюємо, що, граючи в неї, треба в суперника влучити м’ячем, кидаючи його рукою. От тут розгорілись пристрасті не на жарт. Неймовірно, але й тут сили виявились рівними.
   У результаті, судді прийшли до висновку, що на цих змаганнях перемогла дружба разом з силою хлопців і дівочою чарівністю та тендітністю.
   Нарешті наступила та мить, коли учні вибрали собі друзів для продовження спілкування більш тіснішого. Усі разом поїхали до польської гімназії, де на всіх дітей чекали батьки польських партнерів. Українців люб’язно було запрошено до польських родин, де кияни познайомились з тим, якими є родини у їх товаришів, познайомились із побутом простих поляків.
   Наступного ранку всі учасники проекту вирушили на північ Польщі до Балтійського моря. Дорога була далекою і автобус їхав увесь день, роблячи невеличкі зупинки. Гімназисти милувалися краєвидами, що відкривалися на кожному новому повороті.
   Рівнини, поля, ліси – все нагадувало нам про нашу рідну Україну і доводило до нас думку про те, що не така вже вона й безмежна, наша планета. На жаль, люди можуть її зруйнувати. І треба її берегти, щоби прийдешні покоління могли жити без воєн та освенцімів. І наш проект є одним із правильних кроків в напрямку поглиблення миру та взаєморозуміння між народами-сусідами. Нехай це слова, які виглядають, можливо, занадто офіціозними. Але, якщо задуматись, приходиш до висновку, що це саме так і є.
   Для розваги (і не тільки) гімназистам було показано один із найбільших у Польщі Парк Юрського періоду. В ньому, окрім макетів динозаврів, зроблених у натуральну величину з усіма тонкощами та подробицями, можна було побачити зоопарк із свійськими та дикими місцевими тваринами та тваринами, яких було завезено з інших країн. Вони мирно прогулювались біля автобусів (відомих жовтих шкільних), у яких туристи з азартом фотографували, фотографували й фотографували.
   На одній із великих зупинок дітям потрібно було виконати обов’язкову роботу. Учні, розбившись по парах, як і було передбачено умовами проекту, відповідали на запитання тесту стосовно особливостей побуту польських родин, географічних та природних особливостей південно-польського регіону, його історії.
   Наступного ранку учасники проекту доїхали до молодіжного табору, де гімназисти розташувались у невеличких будиночках, що були обладнані всіма необхідними санітарними умовами для комфортного відпочинку. Учням дуже сподобалася прогулянка до Балтійського моря чарівним сосновим лісом. Вона їм запам’ятається також тим, що навкруги було дуже чисто. Як того вимагають норми людського існування і не більше того. Але вразив наостанок, чесно кажучи, той біо-туалет, який стояв собі скромно на лісовій стежці…
   На Півночі Польщі, виявляється, існує слов’янський народ, який зветься кашуби. Ці люди думають та розмовляють 2 мовами: польською та кашубською. Але вони не вимагають для себе незалежності та не протиставляють себе полякам. Навпаки, вони підкреслюють, що без Польщі себе навіть не уявляють. Проте історія цього невеликого народу має дуже трагічні сторінки. Особливо це проявилось одразу після закінчення 2 світової війни. Комуністичний режим, який того часу панував у цій країні, намагався догодити тим іноземним діячам, які вважали за краще висилати на перевиховання всіх, хто перебував під німецьким окупаційним режимом. Саме так трапилось і з кашубами. Багатьох з тих, хто не вітав із піднесенням нові комуністичні порядки, опинилися просто в Сибіру. Але попри всі труднощі та біди ці люди вистояли. Вони об’єднались, наскільки це було можливим, і підтримували один одного з вірою в перемогу здорового глузду.
   Про все це розповідають документи, які виставлено в музеї Сибіряків. Так називають себе ті, хто пройшов сталінські концтабори. Учасники проекту продовжують свій шлях і в’їжджають до величного міста Гданськ. Окрім самого старовинного міста, тут знаходиться невеличкий за розмірами, але великий за значенням меморіал польським героям, які обороняли в від атак фашистів вхід до Гданського торгівельного порту. Це місце має назву Вестерплятте.
   Так трапилось, що перші захисники Польщі 1 вересня 1939 року опинилися в оточенні, але не занепали духом і тримали оборону. Німці були впевнені, що захоплять цей шматок польської землі до обідньої пори. Але чимало знахабнілих окупантів полягло від хоробрих захисників, які не осоромились перед історією. Поляки не дозволили тут хазяйнувати фашистам цілий тиждень. Вже давно не було чого їсти. Не було питної води. Багато захисників отримали рани, які відбирали останні сили. Але саме те, що скінчились набої і солдати опинились в абсолютній безвиході і не могли давати відсіч ворогу. Це змусило польських солдатів підписати акт про припинення вогню. Цей подвиг залишається навічно в серцях польських громадян. Численні туристи вшановують пам’ять полеглих героїв, дізнаючись про ці героїчні сторінки польської історії.
   Наступила черга міста Гданськ.
   Краса цього величного стародавнього міста підкорила всіх гімназистів. Описати це місто неможливо. В ньому треба просто побувати. Лише тоді можна буде зрозуміти, чому тут так багато гостей і чому всі усміхаються, милуючись цими фарбами, цими формами, цим різноманіттям. Гданськ – це велике торгове місто. Серед його мешканців було багато заможних людей, і вони за всю історію міста залишили по собі незчисленну кількість архітектурних шедеврів, милуватись якими приїжджають гості з усіх країн. Українські та польські учасники проекту зовсім не шкодували, що витримали такий складний шлях до цього славетного міста.
   Повернувшись до табору, українська делегація організувала цікаву розважальну програму для своїх товаришів. Гімназисти показали інсценіровку української народної пісні «Як жінки чоловіків продавали», прочитали вірші, заспівали народних пісень. Наприкінці польські друзі вивчили слова найвідомішої нашої пісні. Звісно, «Підманула, підвела». Цю пісню весело співали всі учасники проекту: і діти, і дорослі. А завершився вечір виконанням ще одного тестового завдання, яке було присвячене перебуванню учасників проекту в Північній Польщі.
   У передостанній день проекту автобус привіз обидві делегації до Варшави, яка знаходиться в самому серці країни. По дорозі учні побачили, наскільки стиль побутової архітектури Середньої Польщі відрізняється від побаченого в регіоні Балтійського моря.
   Варшава зустріла гімназистів рясним дощем і не дала, на жаль, вдосталь намилуватись столичним містом. Всі сподівались, що наступного дня погода нам допоможе дізнатись багато цікавого про найвідоміше польське місто. На щастя, саме так і трапилось. Зранку ще було хмарно, а згодом вийшло сонечко і освітило мури Старого міста, президентський палац, парки та площі незабутньої польської столиці.
   Українська делегація поклала квіти скорботи до меморіалу радянським воїнам, що віддали своє життя під час визволення цього далекого краю в роки Великої Вітчизняної війни. Хвилина мовчання дала можливість всім ще і ще раз замислитись про те, скільки горя несе людям війна.
   Це був останній день реалізації проекту на польській землі. Прийшов час сказати одне одному «До побачення – До відзення». Саме так. А не «Прощавай». Бо попереду на гімназистів чекає друга частина реалізації проекту. На теренах України. Тож, до зустрічі. До відзення, друзі.

Переглядів: 2341 | Додав: admin323 | Рейтинг: 5.0/2
Календар
«  Вересень 2010  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930
Галерея
Архів записів
Друзі сайту
.
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Логін:
Пароль:
Турофил – лучшие туры дешевле у нас - аукцион туров, туры онлайн, отзывы, рейтинги, горящие туры, отдых, отпуск, путевка, туризм, турфирма, турагентство
Copyright by Fila Design Studio © 2018